— Спаш?
— Ні, не спаш!… Коли-б спаш, то ще-б байдуже, — відказав дід.
— Так що-ж там таке? Може вилягло жито?
— Ні, не вилягло! Чого йому вилягти? У людей і густіше буває, та не вилягає.
— Ну так що-ж там? Кажи вже швидче!
— Там таке, що хто його зна, як і казати; може нехай вже токовий скаже.
Іван аж розсердився, та до мене
— Бачиш, що за народ? От і живи з ними й хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода. Коли почав, так кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? муха? чи що?..
— Од жука бог милував, і мухи не чутно… Та се, паниченьку, — не моє діло, а токового.
— Тьфу! От чоловік! Кажи, що там? — сердячись крикнув Іван.
— Там… бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула.
— І тільки? — Іван розреготався.
— Мало хіба сього! — одповів дід понуро.
— Хтось завернув, а я одверну.
— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід, жахаючись… Не доведи господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! руки вивернуло?… Не доведи мати божа! Тут без ворожбита не можна…
— І знов ворожбита! — одповів Іван, махнувши рукою, й пішов мовчки.
Гребці садовились обідати; було їх може душ сорок; більш жіноцтво; поміж чоловіками кидальниками манячили й сиві вуси, були й парубки.
— Помагай біг! День добрий… з суботою вас! — поздоровались ми до гребців.
— Дякуємо, і вас поздоровляємо.
