судячись… цур їм тим судам! У суді час тільки збавиш, а так по-сусідськи, нашкодив — плати!
— А як хто не схоче платити, що тоді?
— Сього не може бути; у нас сього зроду, звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив, нема шо й казати, — ублаготвори! Се вже й бог велів… не за нас се стало, не за нас і перестане… Буває, що нічим заплатить, ну, тоді — відроби… Тільки по-божому, полюдськи, щоб не сутяжно було, не через край, а так, щоб припадало й до шкоди і до вини… Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю — день відробітку, або коповик (50 коп.), — се по-божому. А по тій чортовій таксі, та ще по суду… щоб його ніхто добрий не діждав судитись та возитись з отими судами…
Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало… а попаду в спаші, зараз — одроби.
— Що-ж люди? не лають тебе?
— Де тобі! дякують! і великих спашів нема… воно, коли хоч правду сказати, з отсих одробітків за для мене тільки й користи, що спашів меньше; а що-до роботи, так нанять — дешевше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, так і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда й те, що за гроші ні зроду так жваво й так чисто не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.
— Ходім.
Ідемо поуз тютюнові плантації.
— Тривай, — каже Іван, — завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, так тютюн; чи ти й бачив коли такого. У рост чоловіка, а лист — широченний, хоч стіл застилай, та тонесенький такий, настоящий турецький. Насіння з Болгарщини добув… Степан Ніс — лікар, може знаєш його?…
— Добре знаю.
— Так от він, бач, забрався лікарювати у Болга-
