Колись і я гадав, що за спаші не треба брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як торік отсюди, та як сів господарювати, — побачив, що сього не можна; се дурниця. Почалось з того; займуть було телицю в житі, або лошицю в вівсі — прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганоблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і оддам… Що-ж ти думаєш вийшло з сього? Як почали — сьогодні дві телиці в гречці, завтра чотири в просі, позавтрьому десятеро в сочевиці… Погано… а соромне якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде… та таки й випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що-ж його діяти? От я зазвав самого старішого з громади діда, усадив його, почастував і давай його благати: і се йому, й те, і п'яте й десяте: вас, кажу йому, діду, послухають, — напутьте їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. — А він мені на се: «Даремна річ, пане! шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, винуваті».. Я аж на місці не всидів: «Яка така моя вина?» — питаю.
— Така вина, що свого добра не вмієте берегти!... Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду, звіку не було!.. Ми-ж от — громадяни, свої люди, — а попадеш у спаші — викупись… Инакше не можна! чуже треба шанувати… Воно й без спашу не можна: раз-на-раз не встережешся; инколи й рад-би доглядіти, та не зуздриш, коли воно й смикне… А все-ж — чи умисне, чи не умисне нашкодив, а прощать не можна! ні во вік не можна… Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люди зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі… слабенький, не вмієте свого берегти… От вони уші й розвісили… Самі, пане, виноваті…
— Так виходить, що треба брати за спаш?
— А то-ж як? звісно, треба, тільки по-божому, полюдськи, не грабуючи, не позиваючи… особливо, не
