— Ще не виросли.
— А се що? а се що?
Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас; одна тягне окривало з Івана, друга з мене.
— Тату! дядьку! годі спать! вставайте! ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь… Тьотя казала пообливать вас холодною водою, — та з сим словом справді за питунець з водою. Мусіли ми повставати.
— Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люди от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попродирали! — шуткує Настя, сестра Іванова, усажуючи нас за снідання.
Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.
— Пече! — процідив до мене Іван.
— Допікає таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.
— Може!… барометр посунувся на «дощ»… а воно-б дощу й не треба.
— Як не треба? — каже Настя, — квасоля вся пожовкла.
— Що квасоля! квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно на покосах нехай-би дав догребти та в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, так байдуже… Сьогодні гребуть?
— Гребуть.
— За спаші.
— А ти-ж їх почастувала, Насте?
— І ще-б пак ні? думаєш без тебе, так ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, та за вечерею по дві — от і буде.
— Буде! буде! А догребуть сьогодні?
— Навряд…
— То се ти, Іване, за спаш береш? — питаю я.
— А ти-ж як думав? дарувати!? Ні, зроду не можна.
