Приятель мій Іван Хуторний — він таки й з рідні мені приходиться, хоч і далекої, — набув собі позаторік хутір, та й зазиває мене до себе в гостину.
«Приїзди та й приїзди! Хутір мій, — пише він до мене, — варто побачить. Не хутір, а просто рай: і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, й долини… А до того ні пана, ні підпанка… нікого, нікого нема, крім мене та самого чистого народу, все козаки!… навіть шинку нема».
Улітку сього року випало так, що і в мене діла ніякого; порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом:
— Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?
— Авже-ж їхать: чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба, хіба я сам не догляжу? Їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою…
Послухав, поїхав.
Приїхали, — вже темно було; люди повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день у дорозі, що швидче полягали спати, а їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іваном ще не вставали, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, й на городі, й в пастівнику, й біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):
— Що отеє таке, дядиночко? а се що?
— Се гарбузи.
— А се що?
— Се кавуни ростуть.
— Які кавуни? оті великі, смачні та солодкі? чом же вони такі малесенькі у вас?
