— Погляньте, який свербіж напав на Чепіг за те, що крадуть.
— Який свербіж?
— Подивіться їм за пазуху… то громада так присудила.
Я швидче до Чепіг; Онисько розгорнув пазуху у Івана; я глянув і жахнувся! Повнісенька пазуха була кропиви-джиґушки; усе тіло під кропивою знялося пухирями. З очей у Чепіг котилися сльози.
— Чи ви не подуріли оце? — голосно й суворо гукнув я на десятників.
— Громада так присудила, — відповіли вони.
— Паночку, голубоньку! — благали крізь сльози Чепіженки, — згляньтеся на нас, змилосердіться, ослобоніть нас… кропива огнем пече!
— Так вам і треба; то не кропива, то злодійство пече, — озвався чийсь голос.
— Годі вам! не можна так знущатися з людей, — промовив я.
— Хіба вони люди? вони злодії!
— Зараз розвяжіть їм руки й повикидайте кропиву, — кажу до десятників.
— Нам сього не можна, не наша воля; нам велено провести їх тричі по селу.
Я сам розвязав Чепіженкам руки: вони, витрусивши кропиву, кинулися терти землею попечене тіло, а люди навкруги їх реготали й глумилися…
Не минуло й місяця, як Онисько злапав знов Івана Чепігу на порубі й привів до мене. Венедикт прийшов виручати брата «з напасти».
— Може й на сей раз простите? — підсміювався Онисько, — прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте иншого, такого, щоб покривав злодіїв.
