продати попові свій предківський ланок? Так отсе така правда на світі! А ще кажуть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: «Живи по правді». От тобі й правда! А може і я не по правді жив?»
Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там що таке, що-б вимагало на його такої нелюдської кари. Не знаходив нічого.
— Та що-ж діяти? Чи вже-ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу, та й мандрувати на Сибір? Мабуть-же можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути…
Олешко йшов на пораду до Іллі.
Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду.
Треба запомогти людині, треба вжити всіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд» — думав собі Коломієць і не тямив з якого боку зайти. — «Почну з попа», — думав він: «піп приятелює і з старшиною і з писарем, а писар тут усім орудує».
Ілля вдався до Гречаного заступником за Наума.
— Я в такі справи не втручаюся, — відповів о. Кузьма Коломійцеві: — як собі знає громада, а моя хата з краю. І мені, по-християнству, шкода Олешка, велика шкода, та що-ж я вдію! Коли-б було знаття, та ще заздалегідь, то можна-б декому й мовити, а тепер вже приговор…
— Та приговор ще не написаний, а хоч-би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було, — мовив Ілля.
— Про се не скажу, не темлю, се річ правнича, а не духовна. Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися… Та й вам не радив-би; проти громади змагатися не годиться… Нехай вже як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.
— На бога надійся, кажуть люди, та й сам не пло-
