— Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік, — говорив Сластьон. — У його й на макове зерно нема шановання до громади…
— Се правда: несеться, наче вихор поверх дерева, — додав дід Семен.
— Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До його ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від його, — мовив Передерій.
— Пора! Давно пора!
— Як-же його спекатися? — спитався хтось з громадян.
— Вже не як, по-закону треба, — відповів старшина.
— Звісно, по-закону, щоб було не гріх, по-божому… а як-же там по-закону? — питався Охрім.
Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: «Сибір».
Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.
— Коли вже що робити, то робити раз та гаразд, — додав писар.
— Авжеж ліпше зразу, — мовив Охрім: — відтяв зразу і квит! А то воловодься з ним!
— На Сибір його!
— І моя така думка, — промовив Передерій, — але воля громади.
— На Сибір! — гукнуло кілька голосів.
— Тривайте, люди добрі! — озвався Наумів приятель Василь Коряк. — Сибір ніде не дінеться, не провалиться. Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? — ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.
— Се правда, — озвався навіть дід Семен: — сього гріх на його сказати.
