— Сього так не можна!
— Не можна! Не можна!
— Під арешт Олешка, в холодну!
— Під різки його!
— Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!
— Хлосту йому, хлосту!
Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:
— Ось цитьте, люди добрі, та послухайте, що старшина казатиме.
— Добре, добре, нехай каже.
— По-моєму, тут хлости мало, — мовив Передерій.
— Мало! мало! — гули громадяни.
— Він показав зневагу громаді.
— Правда, правда!
— Він мене образив! — мовив Передерій.
— Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство, — додав писар.
— Він у нас баламут, людей бунтує! ось нехай Єлисей Савич виложить вам усе те, що в його списано про Олешка, — мовив старшина.
— Нехай, нехай.
Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові «провинності»: чого там тільки не стояло! — зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе вслід за Сластьоном чутно було голоси громади:
— Так, так! Правда!
— Що-ж йому за се? — спитався Передерій, коли писар скінчив читати.
— Що-ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки, — радив дід Охрім.
