Ілля й собі мовчав та спостерегав Наума, вгадував, чого він такий журливий, такий сумний.
— У вас, Науме, — мовив він нарешті, — щось недобре є на душі.
— Чи воно добре, чи недобре, — про те не скажу, а тільки важке; хотів-би спекатися його, скинути, та не скину… не здолію.
— Чому?
— Тому, що, бачте, сам тямлю, що селеха з куркою не спаруєш…
— Ви так чудно сьогодні манівцями говорите, що я й не розумію.
— Хотіли-б ви, щоб просто я говорив?
Олешко став проти Іллі і впився в його своїми великими, палкими, чорними очима.
Ілля не видержав того погляду, спустив очі вниз і відповів:
— Авжеж просто.
— Настю вашу хочу сватати! — от вам і просто, коли хотіли! Чи чули ви таке?
Ілля нехотя подався назад.
— Чого-ж мовчите? — сміливо якось незвичайно допитувався Наум: — Що? Нерівня? Кажіть: чи гарбуз, то й гарбуз…
Ілля не сподівався такого від Наума; ніколи про се й не гадав, ніколи з Настею про се й слова не промовив і не тямив, що відповідати. А Олешко кидав на його іскрами з очей і твердив одно:
— Кажіть, кажіть!
— Се бачте, Науме, така річ… се вже самої Насті треба спитати, се її діло.
— А ви якої думки?
— Я?
— Еге, ви?
— Що-ж я! Про мене… як знає… заміж піти не те, що кисличку покуштувати…
