що він щось пильно мізкує. Нарешті він підійшов до писаря, ласкаво вдарив його долонею по плечі й мовив:
— Не журись, Єлисей Савич! Я певний, що можна справу налагодити на твою руч… Настя тебе не втече… Мені здається, що вона й тепер-би згодилася, та якась тут з боку притика є…
— Яка-ж би се? — спитався писар і погляд його трохи повеселішав.
— Вгадай.
— Не вгадаю.
— Закохана вона… та чи знаєш у кого? — в Олешка.
У писаря аж ноги зомліли.
За кілька днів Олешко зайшов до Коломійця. Таким сумним і суворим ніколи ще Ілля не бачив його.
— Прийшов поздоровити вас. — мовив він якось понуро.
— З чим добрим? — спитався Ілля.
— З тим, що старостів відбули.
— Ви се як знаєте? — здивувалася Настя: — сорока вам на хвості принесла?
— Ні, не сорока, а Мошко. Мошко все знає. Мошко факторує в попа, могоричить мене за ланок; от воно й виходить, що піп ділиться з Мошком, а Мошко зо мною…
Олешко замовк і якось незвичайно поводив навкруги очима… Згодя він мовив, наче сам до себе:
— Щастя його, що йому гарбуза дали, а то-б… тямив-би він… Я-б йому ребра порахував.
Коломійці промовчали на се, — чи вони не дочули, чи може й дочули, та не хотіли розводити про се річ.
Згодя Настя пішла до вечерні. Се трапилося в суботу. Наум лишився з Іллею й сидів понуро мовчки.
