мітила ні зітхання, ні погляду і, не відриваючи очей від свого шитва, мовила:
— Мабуть ви не шукали такої?
— Де його шукати? — та й часу у мене нема: за службою ніколи з села вирватись. А в Горбанівці — хто тут? самі мужички! Та й що з того шукання! Сказано: — судженого конем не об'їдеш; коли вже кого бог призначив, то й не шукавши знайдеш.
Траплялося, що разом з писарем сидів у Коломійців і Наум. Наум мало розмовляв, більш мовчав та слухав, хіба коли-не-коли шпигне писаря такою приказкою, що того наче шилом уколе. Зате Наум не зводив очей з Насті: куди вона повернеться, де ступить, туди її Наумові очі. Писар помічав це і йому здавалося, що Настя більш привітна до Олешка, ніж до його. Він почав ревнувати! Писарське серце почуло, що воно кохає Настю.
На Миколая з самого обіду писар до вечора пересидів у Коломійця і все залицявся з Настею. Він бажав висловитись їй, посвататись до неї й ніяк не відважувався. Усміхнеться Настя, — в його так і закипить коло серця, так і заграє кров, так слова й обсядуть язик, повен рот їх, та ні одно не зірветься з язика, наче вони поприлипали до піднебення, наче хто губи йому зашив…
З тим вернувся він до господи і цілу ніч не спав. Настя не давала йому спати; вона стояла у його перед очима, всміхалася, очима говорила, дратувала його, а він ніяк не набереться відваги! Насилу вже перед світом задрімав Єлисей. І тут знов наснилася йому Настя: привиділося йому, що вона стоїть на рушничку з кимсь. Єлисей хоче вгадати, з ким — придивляється й пізнає, що то Олешко!
— Не буде сього, ні во-вік не буде, не попущу! — скрикнув писар, прожогом схопився з ліжка, умився, причепурився й побіг до Коломійця.
