мало того, що є в них?... Як почав я от над цим міркувати, чую — еге! верне воно мене й від доньки. Я тоді шапку, за ціпок: «Прощавайте, діти! Нехай вам талан росте!» — сам до старого свого кішла….
— Чудний ви чоловік, Науме! — мовила до його Настя: — вже-ж люди на те й живуть, щоб робити та працювати…
— І нехай собі робить і заробляє, та міру знає. На мою вдачу так: зароби собі, скільки тобі треба на прожиток без розкошів, та й годі, а більш і не рвись, нехай ще другим.
— Як-же се так?
— Я вже не тямлю того, як; а мені здається — по-божому так; вже-ж і в церкві читає отець Кузьма: «не собирайте в житниці».
— А сам він? — перебила Настя.
— Ото-то мене й дратує! З книжок людям одно, — а собі друге… Чи воно скрізь так? На що-ж ті святі книжки? Е-ех! Коли-б я був письменний!
— То що-б?
— Знав-би, як на світі жити… кажуть, усе те в книжках прописано. Я тоді-б тямив, що і як людям порадити. Добре письменним бути.
— Отже ваш писар письменний… — подратував Ілля.
— А п'явка… воно правда: от ви й навчіть мене, чому воно так? Значить, і письменство не в лад.
Наум вертався додому ще більш роздратований, ще більш мучили його нові питання: чому не всім людям добре жити? Як треба жити? Як спекатися лиха? Хто винен, що люди бідують? — Він не міг дати собі жадної поради…
Коломійцева сестра, Настя, була людина простої, щирої вдачі, сама зросла на селі, серед народу. Тим-то
