людей тягне; з людьми сижу — верне від них… Одинокий я чоловік, от що.
— У вас-же доня є! — вмішалася Настя. — Ви-б до неї перебралися.
Олешко махнув рукою.
— Чого я там не видав?
— Пожили-б з ними, помогли-б по хазяйству і вам-би веселіш було…
Олешко похитав головою й мовив:
— Зять любить взять, а доньчин хліб гіркий мені; я вже коштував його раз, вдруге не хочу!...
Наум зітхнув, помовчав трохи, далі мовив:
— Як видав я доньку та поїхала вона від мене, напала на мене така нудьга та журба, що я сам себе не тямив… Потягло мене до доньки; так потягла, що я все кинув, жнива навіть кинув, та до неї. Живу у них, придивляюся до їх життя, а про свою господу й забув. Бачу, живуть вони собі в згоді, в любові і до мене нічого, тільки ніби чого стережуться зо мною, не так, як з батьком, а наче з ким чужим… щось воно не так, думав я: чи не я тому причиною? Усе думаю, усе думаю; ні, за собою нічого не бачу; тоді друга думка до мене; от, кажу сам собі: зі пса солонини, а з зятя дитини не буває… дарма про нього, а от дочка так скребе мене по душі, та й скребе! Чим, думаю, я не догодив їй? Чому воно не так, як у людей? У людей і кілька дітей та гарно, а в мене вона одна, та не ладна… Вже як я не спостерегав, як не примірявся, не зрозумію — чому моя дитина не горнеться до мене? Більш пильную зрозуміти — більш почуваю, що серце гірш у мене щемить… От, думаю, правду люди кажуть, що від малих дітей у батьків голова болить, а від великих душа кипить… Знов я став помічать за дочкою якусь зажерливість: дітей нема в них і достатки є, злиднів не видно, а вона зранку до ночи все працює, та дбає, та скриню набиває; нащо воно? кому треба? хто споживе? Хіба їм на двох
