Почав Олешко вчащати до Коломійця трохи не щодня; або дров прийде нарубати, або води наносити, двір прибрати; зайде він чого замутитися, та й просидить кілька годин, розмовляючи з Ілльою. Коломійцеві щоразу більш і більш подобався Наум за свою вдачу. Іллі здавалося, що Олешко — чоловік тієї нової генерації, за якою йтимуть вже люди, призначені оновити життя селян. Він гадав, що Наум з тих людей, що геть далеко вже відбилися від того покоління селян, що родилося, росло, жило і вмирало під пугою панів, або «окружних начальників», та ще не встигло пристати до певного берега і плентається самотою, не тямлючи, де його беріг, не бачучи в потьмах, де та стежка, що веде до спасенного берега. Справді, Наум вештався самотою, тинявся незадоволений нічим і сам не тямив, не міг зрозуміти, чого йому бракує, чим би він задовольнився. Одно тільки він на-віки добре тямив, що «жить так погано, що аж остобісіло так жить», що «певна річ, треба якось инакше жити, щоб ліпше було».
— Та як-же, вам здається, треба жити? — питався у його Ілля, щоб вивідати ума.
— Якось инакше, не так, ладу більш треба; треба… ну, як-би вам мовити?... треба, щоб не так було.
— А як-же?
— Та от кривди багато в нас; коли-б багатирі та оті пузаті Сластьони менш кривдили нашого брата; особливо хто вбогий, тому тяжко.
— Се вже, Науме, про других… Остогидло, кажете, що-ж вам не подобається?
— Не скажу гаразд; не по-людськи якось ми живемо!.. Чи я не такий, як усі люди, чи люди не такі, як я.
І скільки Ілля не допитувався, Наум не вмів виразно повідати, чим йому не подобається життя селян і як треба жити «по-людськи».
