— Як його й переносити таке! Тут хоч-би і кам'яне серце, то не видержиш, а то ваше?.. На мене-б, то я-б його в мотлох! — дратував Сластьон.
— Утру я йому носа! — Передерій перехрестився і мовив: — побий мене отсей святий хрест, коли я його не запроторю у хурдигу, в саму Сибір, на саме дно! Можна, кажеш ти? — спитався він у писаря.
— Аби воля громади, та ще коли-б і отець Кузьма шепнув у місті.
— Шепне! Отець Кузьма шепне! — запевняв Сластьон. — А громаді що йому в зуби дивитися! Нащо громаді такі непокірливі, таж баламути?!
— Цитьте-ж, — озвався Передерій, — я йому! Я йому!...
Довго ще в господі Сластьона кружала чарка й пошикували про Наума Олешка.
Минуло тижнів зо два.
Одного дня над вечір Коломієць вовтузився в шкільнім дворі на дровітні над корявим дубовим оцупком. Треба було на ранок нарубати дров. З волости привезли таких грубих оцупків, що, не поколовши, вони не влазили в піч.
Колоти було нелегко, бо окоренкуваті оцупки були вельми сухі, клин не брав їх. Треба було доволі сили вигнати з себе, щоб загнати клин. Уволю нагепався Коломієць, доки розколов один оцупок, взявся за другий, а піт з його так цівкою й біжить…
— Добрий вечір вам! — промовив Олешко, підійшовши до Коломійця.
— Здорові були! — відповів Ілля, втираючи з чола піт рукавом сорочки.
— З цим днем, що сьогодні, поздоровляю, поможи вам боже!
