— От в цьому то вся сила! І де він набрався такого поганого духу? — питався старшина.
Дід Охрім на те:
— Він з батька такий.
А дід Семен:
— І мати в нього така була; було як гляне на тебе!.. Крий боже! ти їй слово, а вона тобі сотню. Постав проти неї сім терниць — усіх переб'є! Вже язиката людина була! нехай їй там легко лежати.
— Я ще й діда його зазнаю. — мовив далі Охрім: — так і він, нехай вже царствує, на всі чотири був кований; і вмирав, а ногою дриґав.
— Не диво-ж, що й Наум з зубами родився…
— І кому тільки він не залив за шкуру сала! От і сьогодні, як при всій громаді образив Тимохвія Кипріяновича! — піддратовував Сластьон.
— Я йому сього не подарую…
— Не можна й не слід: дивлячись на його і другі будуть неслухняні… Баский він, треба спинити, та мабуть не нам його гамувати! — промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.
— Чому не нам? — озвався писар. — Наче ми не люди, не громада, або Олешко велика цяця! — аби воля громади: зараз приговор і гайда широким шляхом на Сибір….
— Шкода, швидкий ти вельми! — мовив дід Охрім. — Сибір далеко, на се громада не пристане.
— Вміючи взятися, так пристане: підмогоричити, відро-друге божої сльози, от і пристане.
— Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися, — мовив Сластьон.
— І моя така думка, — озвався Передерій. — Вже він давно у мене в печінках сидить, та я людина добра, усе терпів, усе переносив, а тепер бачу — ні, годі! Гляньте й сьогодні — прирівняв мене до квочки.
