— Може що й треба, не без того… Я, признатися вам, давно не був на тім кутку села, не доводилося; і не відаю що там такого треба лагодити…
Ілля розповів, чого бракує в школі.
— Егее, — мовив на те Передерій, — так воно виходить, що там і доволі дечого треба, от як! Гм!… Звісно, що треба, то треба, тільки хто його зна, коли його і як? Тепер гарячий час, жнива; усі люди на полі, хіба, як дасть бог обробитися… як ви про це гадаєте, Єлисей Савич? — обернувся старшина до писаря, що сидів за другим столом і писав щось так шпарко й так жваво, що гусине перо на всю хату рипіло.
— Га? Що кажете? — обізвався писар, ніби він нічого не чув з того, про що розмовляли Коломієць і Передерій.
Ілля глянув на писаря; Єлисей Савич зігнувся, зморщив своє пикате лице, надаючи йому такого виду, наче він бажав, щоб у ту годину не було у його жадного виду.
— Я кажу про школу, — мовив старшина: — от пан вчитель кажуть, що треба швидче лагодити школу, шибок нема, теча є, ще чогось нема… Так якої ви про се думки, Єлисей Савич?
— Що-ж, шибки повставляє шкляр, як приїде з міста, — ледве процідив крізь губи писар, не відводячи очей з свого писання, — шибки вставимо, та тільки не зараз; бо вже-ж не посилати до міста за шклярем, сам приїде — тоді.
— Що так, то так! — мовив Передерій.
Ілля почав змагатися, що з розбитими вікнами й серед літа не можна жити, і знов прохав швидче хоч трохи причепурити школу.
— Зробимо, зробимо, усе справимо, от тільки нехай трохи люди обробляться; стане вольніше, то ми зараз; бабів зженемо, вони вам за один день усе приберуть; а тепер — будьте ласкаві, повременіть, — благав писар.
