— Ну, лагодьте та їдьте, — мовив Коломієць, — а я піду попереду. Ходім, Насте!
Брат з сестрою пішли понад шляхом і небавом, перейшовши піски, зустріли Мошка. Мошко зняв свій капелюх, вклонився по самий пояс і промовив до Коломійця:
— З приїздом поздоровляю — до нас вчителем?
— Еге! — відповів Ілля, — а вам що?
— Мені? — нічого; я з приїздом поздоровляю. Я тутешній фактор, заїзний двір держу. Може чого треба буде; ви чоловік новий, нікого тут не знаєте, вам у слуги треба… кватиру треба.
— Кватиру? Авже-ж!… Кватира вчителя в школі… де вона у вас?
— Школа?! Гай-гай! — школа стоїть у нас без вікон, дітвора повибивала. Там така школа, що просто тьфу! доброго слова вона не варта.
— А як-же вчительська кватира? — питався Коломієць, дивуючись.
— Кватира — така кватира, що й увійти в неї гидко… там диякон птичник був завів, гусей держав.
— Погано, — промовив Ілля; — чуєш, Насте, що він каже про нашу кватиру?
— Чую, та ще чи правда то? Самим треба побачити, тоді…
— Ай вай!… — перебив Настю Мошко: — не ймете мені віри… що там бачити!.. Ну, звісно, можна полагодити, причепурити, тоді инша річ, та на те-ж треба і людей, і часу… тепер які люди? — саме жнива… А доки полагодять, не сидіти-ж вам проти неба, треба якогось захистку, а в мене кімнатка просто — антик, хоч якому великому панові не встид…
— Знаю я ваші «антики», — відповіла Настя, — блохи та блощиці… хоч греби.
— У мене сього не водиться, я сам чистюк, і жінка моя чистючка… от і побожуся…
