того не прибавилося у Хом'яка сили, він тільки махнув хвостом і прогнав уїдливих мух.
— Бач, Юхиме! — озвався погонич до свого товариша, що йшов, похнюпившись, мовчки біля заднього воза: — на моє вийшло! Раяв їхати об'їздкою, досі-б давно приїхали; сказано — хто кругу не боїться, той дальше становиться… Не послухали мене…
— Зате голови і в'язи цілі, — відповів погонич Юхим.
— Но-но, дияволи, гаспиди! Наче три дні не їли! Но-ж, кажу вам!… — Погонич з усієї сили оперезав оглобельного коня пугою й несамовито гукнув: — «Тпрру! — Коні стали, наче вкопані.
— А бодай-би тебе рвало день і ніч та й не переставало! — квилив погонич. — Бач! тут і так вечір на дворі, а її розносило рватися, наче-б їй не було другого часу. Тпрру, здохлятина! якого ти біса не встоїш… як везти, так не підженеш тебе, а треба стояти, тоді не встоїш.
— Що там тобі бог дав? — спитався Коломієць у погонича.
— Який там бог!… Хіба-б бог пішов на таке! Є там у бога час рвати у подорожніх людей супоні, наче йому другого діла нема… Гляньте! супоня натроє! От клята! Що-б було довезти до села, та там і рваться, а то звязуй тепер! А бодай тебе на віки звязало!
— Святе діло до дишля, там супоня не порветься, — мовив Юхим.
— Говори-ж!… і який його враг вигадав отсі дуги! Ти її стягуєш, напручуєшся, а вона тобі — лусь! — і звязуй її, гаспидську душу. І чом-би не видумати дротяної або иншої якої супоні, такої, щоб звікувала, а не порвалася.
— Еге! — мовив Юхим, може коли й видумають, он я бачив дротяну линву…
— Линву! — линву не штука, нехай супоню видумають.
