до вас, і певні, що ви заведете там лад, зробите школу школою.
Коломієць добре тямив, що інспектор лебезує, що справді його переносять з Дрімайлівки за те, що він не подобався інспекторові; одначе змагатись нікуди було. Прикро, шкода було кидати свою любу школу у Дрімайлівці, школу влаштовану, прилажену як слід, перебиратися до чужого села, заводити там «лад», спокутувати гріхи старого диякона, та розумів Ілля й те, що хоч не хоч, а перескоч: воля начальства — й годі. Не хочеш перебиратися до Горбанівки, знайдеться натомісць десять охочих, аби, мовляв, болото… Не поїхати в Горбанівку, йти проти інспектора, значить, на довгий час сісти без хліба; бо вже проти волі інспектора не добудеш вчительства в тому самому повіті. Мусів Коломієць зложити на два вози свою злиденну худібчину й рушати в Горбанівку…
Курява, що загледів Мошко, осіла й невидко було, щоб хто їхав. Мошко дивувався, одначе згадав, що не доїздячи до Горбанівки, великі піски; він запевнився, що новий вчитель з'їхав на піски, їде повагом, тим-то й куряви нема. Він тихенько пішов далі назустріч.
Справді Коломійцеві вози з'їхали на піски. Пісок був великий, трохи не по саму маточину, коні потомилися й ледве-ледве переступали з ноги на ногу.
— Н-н-но! Но, голуб'ята, но, ще трошки, не багато вже, от-от доїдемо, спочинете, — гомонів погонич, ідучи біля переднього воза і хвиськаючи по конях конопляною пугою. — Ну, та й пісчуга! І нащо вона, кому вона потрібна!.. Ну-ну-ну! коненята!… Затого виберемося з отсього пекла.
А коні наче й не чують, наче не до них річ. Погонич знов хвиснув пугою і, вже сердячись, мовив:
— Та нуте-ж бо, нуте! Везіть, гаспиди! Но!… Хом'як!… но!… Падло!
Пута простяглася вздовж Хом'якової спини, але від
