— Нащо мені з ним знатися?! досить з мене й того, що я відаю, що він їде сюди й чекаю на його… Мошко мусить знати, що кватири у його тут нема, Мошко мусить тямити, що він, приїхавши, захоче їсти, треба йому десь заночувати, треба самовару, вечерю; хто-ж йому прислужиться тут? Вже-ж ніхто, як не Мошко… Мошко й заробить — з того Мошко й живе, з того й дітей контентує.
Се все Гречаний і сам добре розумів.
— Ох, — промовив він, — скрізь ви поспієте… Ну, рушай-же своєю стежкою, я тобі не товариш…
— Хіба я вам що? — здивувався Мошко.
— Те, що… ну, сам тямиш добре: ти шинкар, вчитель новий чоловік… для мене ніяково, «не благопристойно» з тобою прохожуватись без діла; він подумає, що ти зо мною за пані-брата, не годиться так… з шинкарем…
— Хіба шинкар не чоловік?
— Говори!
Гречаний ступнів зо три відступив і знов задивився на ланок.
— Ох, який добрячий ячмінь в Олешка! — промовив Мошко сам до себе, але так голосно, щоб почув Гречаний.
Гречаний мовчав.
Мошко знов мовив:
— Е-ех! коли-б сей ланок та в чиїх добрих руках, щоб не в Олешкових…
Гречаний не озивався… Мошко бачив, що його дипломатія не бере, не спокушає Гречаного на розмову. Тоді він повернувся до Гречаного й мовив:
— Сам бог призначив вам отсей ланок: гляньте, як його обгорнула ваша земля.
Тут вже Гречаний більше не видержав. Мошко зачепив його за саме боляче місце, він так і занявся, заіскрився і промовив:
