—Ніхто не обізвався; дід не йшов.
— Діду! Кононе! — гукнув Гречаний вдруге, і знов те-ж святе: ні гуку, ні відгуку нема.
— Ну, народ! от народ, так народ! — хоч ти цілий день гукай, хоч горло перерви, гукаючи, їм байдуже… Не чує-б то, а певне отут де-небудь у холодочку рутиться. Ді-і-ду! Конно-не! — гукав Гречаний. — Нема! отсе-б то самому воду тягти! Кононе!… І де він забрався!… Готов забожитися, що чує, та навмисне не обзивається… заціпило-б йому. Вже… залив він мені за шкуру лою; коли-б не такий дешевий, і одного дня не держав-би його. С-то-о-ороже! Діду Коно-не! — гукнув ще раз Кузьма. — Тривай-же ти, знатимеш ти, як не чути, недовірок!.. А ну ще раз! — і Кузьма, що було сили, гукнув: «Ко-н-нно-не-е-е!!» Аж Рябко злякався від того гуку й загавкав на озереті.
— Бач! Собака й той почув, а він не чує. Ох ти, Аред, Аред!.. треба самому.
Гречаний взявся за журавля й витяг повен цебер свіжої води, налив трошки в ночви, сполоснув, вивернув, тоді постановив ночви на корито, насипав з цебра води, закачав рукава по самі лікті й почав вмиватися. Набере повні пригорщі води, та собі на лице і причитує: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Ух, яка холодна, гарно освіжає» — та знов вдруге, аж щоки одтопирує — порськаючи, наче хоче нагріти воду. «Серце чисте созіжді! — пфу-пфу! яка-ж холодна! — во омовені душі моєя — ух-ух!.. наче лід!»
Трохи втершись, Кузьма повагом ішов до кімнати і, йдучи, кінчив втиратись. В хаті розчесався, накинув легенький синій каптанець, узяв солом'яний бриль, ціпок і став проти дзеркала, оглядаючи самого себе з усіх боків.
Подивитися було на що! Гречаний — чоловік не старого віку, може чи є й тридцять п'ять літ, тілистий, широкоплечий, русявий; борода, немов лопатою, усі груди
