Над селом Горбанівкою стоїть страшенна спека: звісно — літо, варом так і варить, дух займається. Тим-то отець Кузьма Гречаний з самого ранку, як заліз у клуні на засторонок свіжого сіна, так до хати цілий день і не навідувався. Та й чого йому до хати, коли й на засторонку він місця не знаходив від духоти й від уїдливих мух. Мухи, крий боже, як допікали Кузьмі!… Сам тому винен; сам приманив їх на засторонок. Через духоту та спеку отець Кузьма не пішов і обідати в хату, казав принести йому в клуню, а мухи чуткі, — як почули дух їстовного, так і вдарились роєм до клуні…
Поблагословивши полну миску холодцю з таранею та полумисок вареників з вишнями, отець Кузьма спорожнив глечик холодного кисляку та закусив динею-дубівкою. Коли-б не так було млосно, він-би ще дечого перехватив: нівроку йому, він не лінується розмовляти з стравами та їжою; так-же спека така, що до гарячої страви, хоч-би яка вона смачна була, хоч-би й индик пряжений з начинкою, не береться рука, рота не роззявиш. Відома річ, що в спеку не йде їжа на душу; так отець Гречаний хоч і перекусив дечого, то не тому, щоб він їсти хотів, а на те, щоб менш у горлі сохло, щоб «печія заніміла».
Перекусивши, отець Кузьма не то щоб заснув — спати мухи не давали — а так тільки трошечки очима звів.
Починало вечоріти. Гречаний протер очі, позіхнув, потягся і промовив:
