Рік 1900-й, рік смерти Кониського, застав його на тій самій позиції народньої роботи, на яку він став року 1858-го: з тієї позиції він і не сходив ніколи протягом цілих десятиліттів. Проте мало сказати — не сходив, бо здебільшого він перед вів у роботі, організовував робітників, гуртував людей і прихиляв їх до роботи. Це був типовий працьовник передсвітньої доби з усіма плюсами й мінусами такого типу робітників. Не мав часу поглиблюватись у роботу, бо всюди треба було поспішати, де бракувало робочих рук, глибину виконання надолужувати шириною розмаху. Не створив, та й не міг створити, нічого вікопомного, зате всюди лишав сліди своєї невичерпаної енергії. Як той Мойсей, він умірає на порозі землі обітованої, тільки здалеку, немов з високої гори побачивши перші ознаки громадського прокиду та початок жвавішої роботи, перші подуви волі для письменства, що йому стільки сили своєї віддав. Але, як Мойсеєві, належить йому заслуга одного з проводирів українського народу по пустині лихоліття — і певне місце в пантеоні наших робітників, яких працею український світ держався і вдержався. Перед світом він жив і працював, але його між иншими працею наближено було справжній день відродження, що прийшов таки для українського народу.
Сергій Єфремов.
