Україну від Росії. Але й ця досадна наука в північних сторонах не прохолодила Кониського, — навпаки, тільки більшого йому додала гарту й завзяття до праці коло тієї справи, до якої пристав за молодих літ. Він почав шукати нової арени для публічної діяльности й знайшов її за кордоном, у Галичині. Власне з Кониського може й треба починати історію тісного єднання двох кордонами порізнених частин української землі, бо коли звязки бували й до його, то тільки спорадичні й між поодинокими людьми, — Кониський-же зробив ці звязки постійними й систематичними, а через те й міцними. Він на довгі літа мало не всю свою роботу переносить до Галичини, так що там ім'я його далеко більш відоме було й популярне, ніж на Україні, хоч увесь час він жив і працював тут. Кониський, як ніхто в 60 роках, розумів вагу Галичини для відродження цілої України, як того резервуара, в якому повинні збіратися й до кращих часів переховуватись культурні вартості на користь цілого. Він вірив і надіявся, що кордони не вік високою стіною стоятимуть, і тоді ті спільними силами надбані запаси стануть у пригоді всьому українському народові. Починаючи з 1862 й особливо 1866 року, коли Кониський уперше сам одвідав був Галичину, його ім'я стріваємо там усюди, де тільки можна й треба було виявити якесь активне співробітництво. Без його участи не обходилась ні одна літературна справа, а вже року 1873 з його ініціятиви засновується Т-во імени Шевченка у Львові, року 1892, знову-ж його ініціятивою та заходами, перетворюється воно на наукове. Досить тільки пригадати собі, яку величезну вагу мала в нашому культурному житті ця інституція, щоб по заслузі оцінити ту світлу думку, на яку так щасливо натрапив був Кониський. Вже це одно давало-б йому право на вічну серед нащадків пам'ять.
Але на цьому не обмежується організаторський вплив
