|
Нігде і променя нема, |
Проте не падає в безнадію поет, хоча й бачить не світ од сходу (ex oriente lux), а тьму саму:
Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію;
Дарма що тілом я марнію,
А житиме по-вік душа моя.
Спокою рабського не хочу я.
Він гірш мені тюрми, неволі;
Дарма, що я живу без долі —
Діждусь, зоря засвітить і моя…
Спокою рабського не хочу я.
Він серце труїть і морозить.
І снігом душу він заносить,
Не любить він розумного життя.
Спокою рабського не хочу я.
Нехай рабам спокій і доля,
А я в чужині, у неволі
Бажаю з ураганами життя.
Так відповів Кониський на акт уряду, що заслав його на далеку північ. І дальше життя письменника виправдало оцей крик обуреного серця, що прислав він «братам на Вкраїну».
Та-ж сама бадьора думка переважає і в белетристичних творах Кониського, в його повістях, нарисах та оповіданнях, яких налічується в його спадщині до п'яти десятків. Темами своїми вони безперечно розсунули рямці української белетристики, одзначили новий круг інтересів. Автор малює життя всіх станів громадянства на Україні, починаючи від народніх мас, і особливу увагу звертає на ті освічені — різночинські, мовляв — верстви, що на арену життя почали виходити вже після селянської реформи 1861 р. Сам до певної міри учасник тієї реформи, член перших просвітніх
