инших революціонерів, що перейшли власною ступою зазначену тут путь; чому й у них не пошукати «рішучої ворожнечі» до революції та «негарного (!) й невірного тлумачення соціялізму». Пошукати можна — аби охота. І знайти також можна. Але вартість того знайденого не багато переважуватиме те, що вже винайшов О. Дорошкевич — оту з пальця виссану «консервативну ідеологію» Кониського.
Бо й що, справді, міг консервувати Кониський — типовий різночинець, попівський онук і син дрібного хуторянина, що від юнацьких літ власною працею заробляв на себе, що давно позбувся «соціяльного панування над трудовим селянством», а замісць того здобув — тюрму, заслання, вічні труси й перекидання з місця на місце, неустанну боротьбу з цензурою за українське слово, роботу тяжку на те-ж таки трудове селянство? Саме це й одбив у своїх творах Кониський — одбив у міру даного йому від природи таланту. Не був з Кониського ні революціонер, ні соціяліст — це само собою. Це був ліберал-народник, з культурницьким ухилом, до того-ж ще український, що міг відчувати не тільки загальні кривди режиму, а й спеціяльну його тенденцію що-до українського народу. А в ті часи — «таково положение вещей» — коли ще навіть сами революціонери й соціялісти охітніше звали себе радикалами, ліберал-народник безмірно ближчий був до революціонера й соціяліста, ніж до консерватора, надто в його російському вигляді. І не дивно, що цього міг не помітити Драгоманов: між обома визначними сучасниками зайшло було стільки тяжких непорозуміннів, які ще чекають свого дослідувача і коментатора, що їм важко було просто по-людському справедливо поставитись одному до одного. Але дивно, як цього може не зрозуміти людина, що претендує на якесь історичне освітлення справи. Адже зумів це зрозуміти й одзначити навіть ученик Драгоманова Іван Франко, дуже від Ко-
