— Сказав: дурні ви…
— Наче ти там був та сам чув… як ти вгадав?
— З очей з твоїх… Що-ж ти йому?
— Нічого…
— Не сказав, що й він з таких?
— Піди вже ти скажи.
— Таки справді: не до пуття ти зробив; вже коли не добулися ми правди в громаді, годі її шукати по судах… Бач! на моє воно й вийшло! тільки ноги дурно набив….
— Та нехай! Але-ж… як воно далі буде? чи вкосився я, чи не вкосився?…
Довго змагалися мої діди й стали на тому, що коли до Маковія не пересохне болото, так викопати рів, спустити воду й знайти межу, а сіно те, хто перекосив — продать і «поставить в церкві свічку».
Одначе так не сталося. Не дожили мої діди до Маковія. Дід Степан помер в Клеччану неділю.
Дем'ян і не сказати, як за ним зажурився, засумував: що-дня до його на могилу, та не йде, а якось суне, наче в хмару повитий. Твар йому опала, аж почорніла. Тяжко він нудився, просто — мучився чоловік; та не довго. В переддень Петра й Павла преставився.
Поховали його труна об труну з Степановою.
1895 р.
У Київі.
