— А податки?… а подушне?
— То вже инша річ; то не від людей…
— Звісно…
Дід не договорив, що там «звісно», бо тієї саме хвилини підійшов до них соцький Наум Кологубенко.
— Магайбіг!..
— Куди се?
Наум обперся обіруч на свій високий ціпок і відповів, чухаючи за вухом:
— Звісно… по гроші…
— Дерти?
— Не платять вражі люди, а ти бігай, наче у мене собачі ноги. Ти благаєш, а воно тобі й ухом не веде… Одно товче: «нема! ні з чого»…
— Так ти що?
— Звісно що: грабуватиму…
— А коли нічого?…
— Вибиватиму…
— Не поможе…
— Хлосту та другу, так поможе…
— На се громада не пристане, — мовив Степан, — се не людське діло…
— Не пристане, так нехай сама за його платить, а моє діло править. Он за Довбнею — скільки вже!
— А дітей скільки у Довбні?
— Дев'ятеро… так на що ж він стільки наплодив?
— А худобчина яка у його?
— Звісно яка!.. та се не моє діло… Прощавайте.
Наум пішов далі, а Степан до Дем'яна й каже:
— Справді-б заплатить гуртом за Довбню?
— Не гріх би було, чоловік тяжко убогий.
— Запиває трохи…
— Не з добра… Хата позаторік димом пішла… По гривні з душі і чоловіка-б визволили.
