того часу, кажуть люди, відколи «пропав» Павло, а Галя почала вбиватися за ним, так і дід Дем'ян не тим став. Мабуть Галіна журба переняла й охмарила і його старе серце. А може сама старість так вже причавила його. Річ звичайна, що старість навкруги себе на все дивиться тужливо: сучасне її журить; пришле здається темним, ненадійним. Бувають люди вдачі супротилежної, та таких на омаль.
Степан Славир належав до останніх. І в душі, і в очах у його завжди було ясно, наче проти сонця; на тварі у його я ніколи не спостеріг тьмяної сутіни, а раз-у-раз була твар його така привітна, ласкава, буцім весняна веселка грає на їй і спускається з його думного чола високого на сиву бороду; мабуть, у серці у його не було такої щілини, щоб тудою пролізла яка журба — негодь осіння; мабуть, весна огрійлива, як закублилась у Степановому серці ще за-молоду, так і замурувалася там навіки…
Що було однакового в обох дідів — так се добрість до людей, прихильність до правди, огидливість до пиндючности, до несправедливости, до гнобительства й до гнобителів, — тільки що Дем'ян, трохи чи не наумисне, часом вдавав з себе людину різку, а вже що-що так любив він змагатися. Не позмагавшись, він було ні до чого не пристане! І ні з ким він так завзято не змагався, як з Славирем! Було, аби отсе Степан слово — Дем'ян проти його десять, і почнуть змагатися, аж доки Степан не скаже:
— Ну тебе к богу! У мене вже аж язик заболів… Годі!.. бери люльку, а я огню викрешу.
Степан — людина жвава — змагався палко, часом було аж почервоніє, і руки й ноги у нього говорять і всього його движки беруть; а дід Дем'ян, неначе той лід, і голосу не підведе вгору; все однаково — рівно веде. Сидить инколи на стелюзі, обручі струже (він бондарював) та повагом і пускає слово по слові: коли Степан притихне,
