— Та щоб при тому були й Оверко, і Кулинка, й Орлюк… Я сидітиму, як і тоді сиділа, під вербою, біля своєї брами, а він щоб до самої землі мені вклонився.
— Ні, не так: сього мало буде! А нехай от як буде! В неділю, коли люди й піп вийдуть з церкви, так нехай він при всіх нас перепросить тебе і перед людьми повиниться, і дасть слово з старішими людьми поводитися ліпше, ніж досі…
— Авже-ж так! — додав Василь. — Таки його треба трохи приборкати; вдача у його недобра, й в святому писанії сказано: «Почти лице старче»…
Явдоха все щось думала й нарешті мовила:
— Добре! Нехай по вашому… Він перепросить, а я тоді й підпишу мирову! — а сама собі подумала: «Коли-б мені тільки через ніч, щоб медок переховати та до Гонкого з'їздити. Тоді я иншої вам заспіваю»…
Але дід Євмен, спостерігаючи її гадки, мовив:
— Ні, так не можна! Одклад не йде в лад… Треба, щоб ти сьогодні підписала…
— Як-же я, дідусю, підпишу, коли я не письменна…
— А як-же ти підписувала вірчий лист Гонкому?
— Не я, за мене підписали…
— І тепер так. Я от як приміркував: кажи наймитчаті, нехай воно зараз запряже конячку, та з богом і поїдемо у волость; а Василь привезе туди Походенка. Там ми вас і помиримо… от як!
Явдоха бачила, що Євмен пристав з короткими гужами; одначе вона спробувала ще раз крутнути й мовила:
— Нехай, дідусю, на завтра… Сьогодні я така стревожена, збентежена, що й лиця на мені нема; соромно між люди показатися!
— Байдуже! Доки доїдемо, вітром тебе обвіє, заспокоїшся, і все буде гаразд! Кажи, нехай лаштує? А ти, Василю, йди своє діло справляй! Тут недовго, до обіду й вернемось…
