знаємо і, коли вже на те піде, так і доведемо… Що, Явдохо?
Явдоха мовчала; твар її почала полотніти.
— Розкинь ти, молодице, своєю головою, а вона у тебе не повстяна: яка тобі користь з того, що Походенка виб'ють різками? Ніякої, а йому на цілий вік сором…
— Заробив на те! Хіба мені не сором був, як він мене серед вулиці нівечив? — мовила Явдоха, але вже несміливо, тужливо, навіть неначе трохи полохливо. — Ой, діду, дідусю! Коли-б ви тямили, що я з Походенкових рук перетерпіла! Мати божа!... Вона мене вирятувала, а коли-б не вона!.. Що-ж я йому зробила? За моє жито та мене-ж і бито!.. Я нікому нічого, а на мене всі! І ви, діду! — Явдоха почала голосити і, голосячи, примовляла: — Я в біді помагала, а мені ніхто! Ніхто не заступився за мене; сама випозивала. Ніхто не поміг, а тепер, бач!.. За розбишаку, за Походенка усі! Ще й до дівера неповинного догледілись… і Кулинку… і Оверка! Матінько моя! Заступнице усердная… — Явдоха заголосила так, що у дідів аж в ушах залящало.
— Годі по дурному голосити! — озвався дід Василь. — Голосінням не поможеш, а парубка жаль.
— А мене й ні? Боже! Боже! От вже правду сказано: на похиле дерево всі кози скачуть… Ой, ой!
— Вгамуйся, Явдохо! Не голоси, а діло слухай! Ну, виб'ють Походенка: поболить йому, посвербить і заживе. Так-же сором, на всіх сором… От що! А через кого, прости господи? Не треба, Явдохо, різок. Чуєш? — промовив з притиском дід Євмен.
— Чую, дідусю, та не моя воля!
— Так не хочеш?
— Царська воля, а не моя! І як-же так, дідусю? Коли сей раз йому минеться так, так він і вдруге? Ні! Нехай буде так, як добрі люди присудили!
— Так не хочеш? — спитав, підвівшись з ослону,
