— А Походенко? А хлоста?
— От ви про що? Так що-ж тут я?..
— А який ворог позивав, як не ти? — нездержливо озвався дід Василь.
— Суд присудив по закону! Вже-ж і мені не можна було не позивати; землю мою забрав був, жита мені не дав, ще й мене убив був.
— Коли-б убив, то-б ти отут не сиділа, а в землі тліла; а то — убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров'я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко — слова нема — зайшов був у голову: але-ж землю тобі вернули, жито одібрали — чого-ж тобі ще?
— А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!
— Хлоста — діло паскудне, сороміцьке! — говорив дід Євмен.
— А вже-ж не смачне! — перебила всміхаючись Явдоха.
— А ти її коштувала?
Явдоха перехрестилася мовчки й сплюнула.
— От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись прихожу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди… бачу: ти по току бігаєш з зав'язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками… Було? Кажи: може я брешу? — допитувався дід Євмен.
Явдоха почервоніла й ледве чути промовила.
— Між чоловіком і жінкою чого не буває; людям до того зась! Тут один господь бог тільки й свідок і суддя, — більш ніхто!
Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, потім ніби крізь сльози промовила:
— До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?
— До того, що і ми, старі, і всі добрі люди не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу та сором на його клала!