вздогін його. Се він певне був у Походенка, так цікаво спитати, коли Походенко справлятиме «хрестини»…
Явдоха всміхнулася й мовила:
— Ну, бігай собі з богом, бігай та що почуєш, і мені скажеш.
— Добре, а коли нічого не почую, так я піду до хлопців, можна?
— Та не що вже з тобою робити… йди!
— А що? — каже баба Явдоха собі на думці, коли Оверко пішов. — А що, Походенку? Доприндився! Усе село, і старі й малі, тільки й розмови, що коли його «хреститимуть»? А що! «Квочка»! Еге! От вона тобі «хрестини» й виквоктала! От і знатимеш мене! Та й чи один-же ти! Тепер уся твоя наволоч озиратиметься на бабу Явдоху… Різка — не свій брат: покушуєш раз, — вдруге не схочеш, боятимешся… А де страх, там і бог. Он і отець Сидір похваляє мене, що не попустила свого… Каже, що й він невідмінно заведе в школі різки, а то страху зовсім нема, дітвора чисто розпущена…. Еге!.. Як-то та, Походенку, під ріками лежатимеш! Утерла тобі носа Явдоха! Е! Я не таківська! Я!..
На сім слові Явдошину думку перебив собака; гавкнувши зненацька, він прожогом кинувся до брами. Явдоха зирнула в вікно й мовила: — От тобі й на! Дід Євмен з дідом Василем ідуть, а провести їх нікому; треба самій… Чого-ж би то се вони до мене? Мабуть за позикою, вже-ж більш нічого…
Вийшовши з хати, Явдоха взяла біля рундука коромисел, щоб прогнати собаку, і пішла на зустріч дідів, говорячи до них:
— Йдіть, ідіть… не бійтеся; він не порве, він тільки гавкає, а не кидається! Цить ти! цить, Мурчик! Пішов собі геть!
Мурчик замовк, подивився у слід дідів і мовчки поплентався на солому під комору.
