— Не треба сього, парубче! Не годиться; я не піп… Чим-же тебе рятувати? Нехай тебе біг рятує; а з мене, — який вже порятунок? Кажи, почую; коли спроможен, так не від того…
— Бачте, дідусю, колись вторік на громаді я вам…
— Дурня загнув… Ха, ха! Що-ж! Молоде! зелене! Я на тебе за те не ремствував, жалю не мав; нікому було тебе доброю стежкою вести. Коли-б у тебе батьки були… Та не згадуймо про се… Кажи, якого тобі порятунку треба…
— Я тоді, діду, не по своїй волі… Під'юдили мене на вас…
— Та кажу тобі, годі про се! Хіба не бачиш: ніч на дворі, час спати, кажи швидче діло…
— Клята ота Квочка, бодай їй…
— Не лайся, синку, не лайся! І гріх і сором! — знов перебив дід Походенкові. — Кажи діло.
— Випозивала на мене хлосту…
— Чув, чув… Погане діло, паскудне… Ну, так що?
— Я того сорому не знесу…
Нерви Походенкові далі не видержали, він почав ридати.
— Та що се ти, парубче, вигадав хлипати! От ніколи не гадав собі, що з тебе така тонкослізка! Годі; покинь сльози дівчатам та йди в двір, щоб часом хто не чув, не побачив… На все село буде сміху…
Коли Походенко ввійшов в двір, Передерій зачинив за ним браму, накинув каблучку й мовив до Походенка:
— Ходім під комору, там на ґанку ніхто тебе не чутиме… Та годі, кажу, землю кропити; на те у бога дощ є. Ну, сідай отут та й кажи до діла!
— Купіть, діду, мою мізерію, — мовив Походенко.
— Яку твою мізерію, — спитався трохи здивований Євмен, — та й який з мене купець?
— Усю купуйте… усе моє хазяйство… За що купіть, то купіть…
