На третій день великодних свят баба Явдоха своїм звичаєм по обіді сидить біля брами під вербою, дзьобає гарбузове насіння та в думках перебирає собі людей, хто повз неї чи йде, чи їде.
Ось з двору її вийшла Кулинка з Оверком.
— Пустіть, дядино, на гаївку! — питає Оверко.
— Йдіть, діточки, йдість; на те бог і свято дав… А своє-ж попорали?
— У мене все, як слід! — каже Оверко: — Худобі позаносив, понапував; клуня й возівня на замку.
— І за мною нема нічого: посуду всю перемила, на миснику уся; гуска з гусенятами на задвірку пасуться; а більше-ж що? Усе…
— То йдіть, ідіть з богом. Та не пізніться: сонечко за верби, а ви до двору.
— Авже-ж, — наче не знаємо!
Пішли.
Кулинка не йде, а пливе та скидає очима на свою плахту то з сього, то з того боку. Та чи не плахта-ж! Наче з самої Ахтирки! Вже так, що плахта! А хустка на голові! А намиста повна шия, наче в дочки якого доброго хазяїна! Правда: намистечко те вельми дешеве, мобе його всього на сороківку; зате багацько його!... А Оверко! Йде, з боку на бік перехиляється, наче качур той. Пояс червоний, шапка з решетилівських смушків, червона стрічка так і сяє.
Баба Явдоха дивиться услід їх, весело усміхається й думає собі: «От як ходять мої наймити! Хто не знає, зроду-віку не подумає, що вони маймити, а не хазяйські діти; та й хазяйських дітей не багато так одягнених, як мої наймити! Еге, баба Явдоха вміє дякувати; хто до неї щирим серцем, тому вона з душі вийме та поділиться останнім… Гарна плахта на Кулинці: он як проти сонця аж горить! Ну й гроші-ж
