ки, люди старого віку, в одно твердили: «Скільки й зазнаємо, так той підмет у Явдохи з батька, з діда предківський». Теличка, Гилястий, Перехват і инші заприсягали, що «чули від когось, — а не скажемо, від кого саме, — що та земля обчеська, а з якої речи орудував нею шинкар, а потім і Походенко, того не відаємо»…
Про різки якось вже й забули: «то тільки лякали різками, а воно так і присохне оте війя. Звісно, коли-б воно було справді вбило Квочку, тоді-б без різок не обійшось-би». Про різки намотували тільки Оверко та Кулинка, та й то коли-не-коли; хіба тоді згадували про них, як стричали де-небудь Походенка. Зате у Походенка різки мабуть з голови не виходили. Після присуду волосного суду він збувся Солового, найняв «брехунця» й «повів линію» далі; водив своїх свідків до земського, водив і до міста, та нічого не помогло: «різок не відвернули». Брехунець подав касацію; отам десь в тій «касації різки й пропали», — говорили товариші Походенкові, заспокоюючи його. Але сам він мабуть не вельми уповав на брехунцеву касацію; мабуть через те, що Явдошин брехунець Гонкий комусь і десь хвалився, що «хоч умру, а положу Походенка під різки». Тим то, видно, Походенко й почав лагодитися, щоб на весні «чисто спродатися, та коли, не дай мати божа, теє… так ноги на плечі та світ за очима, хоч на Кубань, хоч на Амур, хоч на край світа; а в своєму селі після хлости жити не можна: дівчата очі висміють».
Старіші люди помітили, що Походенко не той став: якось пом'якшав, до старих людей не такою комезою. Навіть отець Сидір спостеріг, що Походенко «прилепился к богу»: то було хіба на яке велике свято навідається до церкви, а отсе стало так, що не було ні свята, ні неділі, щоб його не було в церкві, та все на вколішках перед образами так молиться!
