і хотіла вже давати Гонкому «задаточку», аж ось наче вона згадала щось таке, що примусило її спинитися з «задаточком». Вона зашморгнула гаманець, засунула його знов за пазуху й спитала у Гонкого?
— Так не острог, а певне різки йому будуть?
— Сказано — різки…
— Добренько! А скільки-ж йому всиплють?
— Се вже не від мене; як там суд скаже.
— Добренько! Так чи не ліпше-б ми з вами так поєднались: скільки йому різок, стільки я вам карбованців? І на вас, і на мене-б так не обидно було.
— Так не можна, бо більш як двадцять різок йому ні в якому разі не дадуть…
— Двадцять! Тільки двадцять? Я думала хоч-би з півсотеньки…
— По закону більш не можна.
— Тільки двадцять… Що-ж йому двадцять! Все одно, що блоха вкусить; воно посвербить, а він почухає… — Явдоха замислилася, мовчала, тільки пучками перебирала. Перегодом мовила: «Виходить, за одну різку більше двох карбованців; дорого».
— А земля? — перебив Гонкий.
— Що там тієї землі, та я її черницям вже легувала.
— Ну, знов-же й жито…
— Жито! Тільки слава, що жито! Копа й десять снопів. Я його Кулинці подарую. Треба-б, треба, Никоне Івановичу, скинути хоч десяточку! Нехай буде сорок…
Тонкий мовчки покрутив головою.
— Нехай і так! — мовила Явдоха й знов достала гаманець. Винявши звідтіль десять карбованців, вона спитала: «А як-же його порськатимуть, прилюдно?»
— Вже не як…
— То-то! Нехай вже й двадцять, аби прилюдно: аби всі люди знали й бачили…
З'єдналися і попрощалися.
