художність лежала на серці, що навіть художники мусіли, бо иншого не було способу, занедбувати свої художні заміри — згадаймо Франка! — заради проклятих питаннів скороминущого часу. Це забуття і неввага й зібрали коло постати Кониського чимало непорозуміннів; найяскравішим прикладом їх може бути одна оцінка, на якій дозволю собі трохи докладніше спинитися.
Оцінка належить авторові популярних підручників, Ол. Дорошкевичеві. В першому своєму огляді («Українська література», 1922) автор не пригостив Кониського жаднісіньким словом. Зате вже в другому («Підручник історії української літератури», 1924) Кониському приділено несповна дві сторінки, що переказують скорочено думки О. Дорошкевича з його статті «Ідеологічні постаті в українській літературі після Шевченка» («Червоний Шлях», 1923, кн. IV–V, стор. 163–164); але й на такому невеличкому просторі автор умудрився так заплутати справу, стільки приточити од власної вигадливости й перекручення і так радикально викривити постать письменника, що жаль бере за ті покоління української молоди, що мусять з Дорошкевичевого підручника вчитись історії українського письменства. Над Кониським спеціяльно стає О. Дорошкевич у пишну позу й кидає в його «насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом». Твори Кониського «мають дуже невеличке значіння в українській літературі». «Кониський дає мертві, схематичні постаті». Кониський виявляє… свою рішучу ворожнечу до революційних методів боротьби з царатом, даючи соціялізму негарне і невірне тлумачення. Натомість його ідеальні герої, «нові люди» пореформенної доби не мають виразної життєвої програми по-за своїм словесним українофильством і бажають, очевидно (!), зберегти своє соціяльне панування над трудовим селянством. Невміння художньо освітлити суспільні явища в образах-синтезах
