ки гріха заробиш… Розпустив людей наших отець Корній; та не довго воно так буде: батюшка Сидір підтягне їм черезсідельника…
Дзьобає баба Явдоха соняха, а з твари її знати, що нудьга її бере, що язик у неї свербить; хочеться їй перекинутись словом, піднебення язиком почухати, та ні з ким… Сама єдина. Вона скинула очі на супротилежний двір Якова Орлюка й голосно мовила:
— Добрячу лісу спорудив Яків, та шкода, що загату повузив, на солому поскупився; що-б було на одну п'ядь пустити ширше, була-б загата хоч куди! А то, гляньтеся, яка вузька, наче штани у нашого Миколи-москаля… Сказано: погань… Он і присохи… Хіба такі-б треба присохи під таку лісу!.. Якісь коряві та погнуті, покручені… Може хапані… Каже — «купив». Може!.. Тільки-ж добрий хазяїн такого покруччя й на топливо-б не купив… Ач! клята лушпина! Взяла та в зуби й зав'язла. Тьфу! Не випала каторжна!.. Тьфу!.. Не подається вража личина; треба пучкою…»
Вийнявши з зубів лушпину, баба Явдоха знов очі на Орлюків двір і знов каже: — «Купив! А чи було-ж у його купило? Може, а може й ні; де-б воно у його взялося? Теличку збув на проводах; се правда… «Двадцятку, каже, взяв», — се брехня! Наче я не знаю тієї телички! Не така вона захарчована була! Шерсть повилазила. Може десятку хто дурний і дав; так-же на ті гроші треба було сім'ю до нового прохарчувати… Сама бачила, як борошно купував; а з чого-ж на присохи?..»
Тим часом з Орлюкового двору вийшов рудий, волохатий кундель. Ставши серед вулиці саме проти баби Явдохи, кундель глянув угору, позіхнув, погріб лапою землю й ліг проти сонця, згорнувшись клубком.
Явдошині думки з загати та з присохів перелетіли на кунделя.
— Який старий отсей кундель, — думала Явдоха, лузаючи соняхи. — І чому він досі не здихає? І чим він
