Так ото дід Євмен як пустив усіх своїх дітей на власні їх ноги, собі лишив єдине — хату та батьківське дворище з садком. Що було поля — усе пороздавав дітям: а йому, щоб кожна дитина постачала зерна, скільки там у них умовлено було. Усім однаково наділив поля: і на сина, і на доню порівно. Трохи тільки чудно виходило: таке Євмен завів, що усе оте нив'є, що дітям він пороздавав, наче воно їх, та буцім-би і не їх, ніби воно гуртове у них: «отсе, каже, нива Іванова, а отсе Семенова, а се Домашина чи там Марусина, кожен своїм і орудуй». А яке-ж воно у них «своє», коли у кожного руки короткі, щоб яку нивку, або підмет продати, чи в застанову дати?… Чудно так приміркував Євмен той: не смій, каже, з гурту виходити! І не виходили, доки він живий був; а помер — де той і гурт подівся: розлізся, наче раки ті. Отже, щоб ви тямили, зараз воно й стало знати, що гурт ділові мати. Скоро Євменчуки пустили батьківський закон за вітром, зараз спостерегли, що тому ковалеві ліпше, що на два міхи кує. Спостерегли, та мертвого з гробу не вернеш… Ще-ж то й час не великий минув, а як то воно і далі буде, — чи не доведеться так, що, нехай святий криє: хоч на гіллю високу, хоч в воду глибоку!… Пусти до себе злидні на три дні, вони до тебе на-віки прилипнуть… Трапляється й так: що чому-б і Хима не господиня, та ночов у неї бракує; а трапляється знов, що і в шолудивого Івана кучері в'ються… Поживемо, так побачимо…
Живе, ото, Євмен собі самотою; вже, пак, і самота та не яка: тільки що ночує сам у хаті, а вдень він раз-у-раз коли не в пасіці, так десь з людьми, непосидячої вдачі був дід. І на язик не здержливий, до всього втручається, і до свого, і до чужого: аби що у кого не так, як треба, — зараз він помітить і
