Поставили Івана на суд, питаються:
— Яка за тобою вина?
— Велика моя вина, — каже він: — вигодував такого ледачого сина, — і вказує на Дмитрика, і він вже тут.
Присяжні й не судили його: моргнули один на одного та в один голос:
— Не виноватий Пухлина.
Суд зараз його й випустив, каже до його:
— Іди додому, тільки спершу верни казенну одежу.
Пішов Іван в острог передягатися. Було вже зовсім смерком, він і каже:
— Куди я проти ночи піду? Переночую ще раз в острозі.
Йому й не заборонили того.
Вранці повставали, дивляться… Пухлина не встає, до його, а він вже закляк.
Трохим замовк.
Петро глибоко зітхнув і перехрестився.
Ми сиділи мовчки, німо, понуро… наче хто роти нам позашивав. Згодя Трохим підвів свої вохкі очі й каже:
— Бач, Якове, яка у нас «тісна баба» завелася! Порадь же ти нас: чи не можна й нам погратися з отим Рудим брехунцем «у тісної баби»? За сим ми до тебе приїхали.
У мене в серці заходила така «тісна баба», що я насилу промовив:
— Нехай завтра, Трохиме. Сьогодні час спати… втомився слухаючи…
Полягали спати…
Цілісіньку ніч я й очей не сплющував… Усю ніч ввижалася мені «тісна баба» й не давала спати.
|
1889 р. У Київі.
|
