Ганимо його, а воно — наче й не до його, ще й сміється:
— Нападіться, — каже, — на кого багатшого! — і зуби скалить.
Хтось гримнув з громади недобрим словом.
Тоді воно на дибки:
— Вам яке діло до мене! я не вашого звання, — я міщанин, а ви козаки.
— Нехай ти й не нашого звання, так наших людей з кругу сонця зводиш, наше село поганиш. Вже ніхто, як ти пострунив Дмитрика. Ти й векселі вимудрив, ти Іванові стежку до острогу протер, ти всьому лихові привід давав.
Змагається він:
— Моєї вини нема, я нічого проти закону не заподіяв; проти громади не йшов. Хіба то моя вина, що батько не зважив своєї сили, не звернув уваги на свій вік, та й ну гратися з сином «у тісної баби»? Звичайна річ — хто дужчий, той і випре. Син молодий, при здоров'ї, — він і випер…
Чи чув ти, Якове, таке? Добре випер — з рідної хати та в острог. Се, каже, «в тісної баби» гратися! га? чуєш? Добра гра, — на аркані-б він попограв!... Громада обібрала трьох чоловіка: мене, отсього Петра та Кіндрата Соху й вирядила нас визволяти Пухлину… Нам тоді наче хто памороки забив: зовсім про тебе забули… На те вже воно йшло…
Ми до слідчого:
— Добре, — каже, — можна Пухлину на поруки, аби ви застанову положили.
— Велику?
— П'ять тисячів.
— Ігі! Твоя сила, твоя воля: усе село перевішай, такої грошви не збереш… Чи не скинете чого? — благаємо слідчого.
— Не можна, не моя воля.
