Коли я їх брав? Се так! Славно, батька в суд! Та за що? Які то векселі? Вони, простіть на слові — тьфу! Вони замість уступної, уступну виправили, — векселям квит!
— Се вже не моє діло, — каже пристав, — моє діло доручити вам отсі оповістки, щоб на суд ставали.
— А як не стану? — питає Іван.
— Поставте за себе адвоката.
— А як і сього я не схочу?
— І так присудять…
— Платить?
— Авжеж.
— Гм! а як не схочу? Я-ж на те батько?
— Про се не скажу: порадитесь з яким адвокатом, може він відбрешеться.
Пухлина взяв ті оповістки, заскреготав зубами, та до Рудого.
А Рудий як виложив йому, що воно оті векселі і до чого вони ведуть — в Івана наче серце одірвалося, буцім хто, казав він потім мені, узяв моє серце та в розтоплену живицю вложив. Сидить він біля столу, а сльози йому кап-кап!...
Старі сльози, Якове, крий боже, які пекучі! Сидів, сидів, далі зненацька як демене кулаком об стіл, як гуконе не своїм голосом:
— На Сибір, на шибеницю піду, а свого не попущу! ні! Щоб моя кров та з мене знущалася, щоб мій син — та мене з моєї хати випер! ні во вік не попущу! Я його де зустріну — задушу; щелепи йому надвоє роздеру, сокирою голову зітну. Суди мене тоді!..
Отак розлютувався, звірем став чоловік, аж труситься, а очі аж горять… Рудий те бачить та лиса вдає, заспокоює, вболіває.
— Втихомиртесь, каже, до Сибіру далеко, обійдемось без сокири; перо гостріше сокири і ліпше ріже.