— Отсе так! — сплеснув Трохим руками, дивуючись. — Де-ж ти живеш? неначе не в нашому царстві, не в нашому государстві!
— Я, Трохиме, живу ченцем в мирі та душу спасаю.
— І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай-же знов: Пухлина Іван, наш таки, козак був. От вже чоловік був — і не сказати! нехай його душа з святими приподобиться! ніхто проти його нічого лихого й на мезинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щоб Іван Пухлина кого покривдив, або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудевник був! Зранку до ночи на ногах, не присідає. Потом та мозолями надбав собі й лугу, і поля, і левад, і лісів. Еге, надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти… От вже святу правду сказано: «Будь гірким — сплюють, будь солодким — злижуть». Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? син! рідна дитина.
— Не сам же син, — брехунець, — перебив Петро.
— Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав; що ти такий марудний. Кажу тобі не перебивай, а ти буцім не до тебе; ніби й не чуєш, наче умисне. Вже-ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну, тоді розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було, молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки й воску, що Дмитро, та й з того… у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен… Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: «Давай, та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люди вийде». Послухався Іван. Дмитро і тут
