— Одно одному не пошкодить! Он у Буханівці громадський пастух влітку товар пасе; а взимку дітвору вчить. Нехай же і в нас хоч трошки на те походитиме… Ще коли-б воно хазяйська дитина була, а то нажироване… нехай пасе.
Нехай і нехай.
Пасе Рудий перістих.
На друге літо ми його з підпасича та на пастуха, і гаразд-би. От-же ні! почали люди ремствувати.
Таке, кажуть, воно забісоване — себ-то Рудий, не вважає на те, чи порісна яка свиня, чи ні, а коли що не по його, так і глезне, чим попаде. Я покликав Рудого, любенько напучую його:
— Треба, кажу, Василю, і з скотиною по-людськи, по-хазяйськи: воно хоч і свиня, а від бога, треба чужу худібчину шанувати.
Він вирячив на мене баньки, так зневажно щось белькоче, а очі йому аж світяться, наче серед ночи у вовка. Правду сказати, рижий — чоловік хижий.
Перебули літо. Перезимувало воно, тіла набралося; то було таке миршаве, а то щоки йому як не репнуть.
На провесні взяло воно та й зґедзкалось.
— Не хочу, каже, свиней пасти; піду иншого хліба шукати. Давайте мені пачпорту.
— Іди, кажемо ми, хоч світ за очі, а пачпорта тобі у нас нема, бо ти не приписане.
Воно таке в'їдливе, сичеться!
— Чому нема? хиба я не людина?
— Людина, та не нашого звання.
— А якого-ж я звання? — гарикається воно.
— Святий тебе знає, може й ніякого.
— Де-ж мені пачпорта добути? Я хочу на Дін, у Таврію.
Ми йому, як доброму, раємо:
— Попитайся у благочинного, може він дасть, або
