Ніколи не було можливо відмовити Хольмсові в чому будь, остільки рішучо й з найбільшим спокоєм висловював він свої бажання. До того ж мені здавалося, що з хвилею коли всаджу Уайтнея до фіякра, устають мої обовязки що до нього. В кілька хвилин я написав картку до жінки, всадив до воза Уайтнея й заплатив по його рахунку.
Незабаром з притулища курців опіюма вийшла якась зігнена стареча постать і я побачив біля себе Шерльока Хольмса.
Ще цілих дві улиці ішов він тяжко з похиленими плечами, роблячи непевні кроки. Потім обдивився наоколо, випростувався й вибухнув веселим сміхом.
— А тепер, Ватсоне, скажи відверто: ти напевно думаєш, що я нарешті впав у хибну звичку курити опіюм, встрикувати кокаїну, або яку иншу отруту?
— Правда я був дуже здивований, спіткавши тебе тут.
— Я не менше.
— Я шукав тут приятеля.
— А я — ворога.
— Ворога?
— Так, одного з моїх природніх ворогів, або кажучи точнійше — я шукав свою природну здобич. Словом ходить тут о певну надзвичайну історію. Я завсігди сподіваюсь, що в беззмістовному мурмотінню сих нещасливих знайду ключ до загадки, що так мене цікавить.