— Представляю вам свого приятеля доктора Ватсона. Вже не раз бував він мені дуже помічним. Щасливий випадок дав мені змогу привезти його сюди.
— Тішуся, що можу пізнати пана доктора, сказала пані Сен Клєр і сердешно стиснула мені руку. Даруйте, якщо не знайдете в мойому домі всіх вигід, але ви же знаєте, яке страшне нещастя спало на мою голову.
— Пане Хольмсе, — звернулася вона до мого приятеля, коли ми увійшли до ясно освітленої їдальні, де стояла готова перекуска, — чи можу вас спитати про де що і чи ви мені відповідатимете?
— Напевно.
Прошу не рахуватися з моїми почуваннями: я не істеричка, не зімлію від неприємних новин. Ходить мені почути вашу щиру думку про одну річ.
— Про що саме?
— Чи в глибині душі ви переконалися, що Невіль ще жиє?
Се питання помітно заклопотало Хольмса.
— Але прошу щиро відповідати, настоювала пані Сен Клєр.
— Якщо маю щиро відповідати, то думаю, що ні, сказав він нарешті.
— То ви думаєте, що він умер?
— Мені так здається.
— Забито його?
