ніч була ясна і місячна. Біля другої години я почув кроки. Се була моя жінка в нічнім убранню. Вона благала мене кластися спати. Я їй щиро сказав, що мушу побачити ту людину, що уряджує собі з нас забавку. Вона відповіла мені, що се мусить бути дурний жарт, на якого не треба зважати.
— Коли се тебе так непокоїть, Гайльтоне, додала вона, ми можемо виїхати звідси і уникнути сієї неприємности.
— Що? Дозволити викинути себе з власного дому? відповів я з обуренням. Та ціле суспільство глузувалоб з нас!
— Завтра ранком ще поговоримо на сю тему, а тепер покладись спати, сказала вона ніжно.
Але заки ще вона скінчила, я помітив, що її бліде обличчя ще більше зблідло. Одночасно з тим, в тіні за возівнею щось порушилося й зза рогу вислизнула якась темна постать і прикучнула перед брамою. Я схопив зброю й кинувся бігти, але жінка обняла мене руками й міцно тримала. Даремно я змагався з нею, вона не пустила мене. Нарешті я вирвався з її обійм, але коли прибіг до возівні, злодій вже зник. Залишив за собою слід у вигляді танцюючих фіґурок, але позатим я не знайшов нічого, хоч перешукав скрізь цілу оселю. Се було дивно: він мусів перебувати десь недалеко, бо рано я знайшов під тими фіґурками, що я їх бачив уночі ще новий ряд фіґурок.
— Чи ви відписали також сі нові фіґурки?
